en http://creativecommons.org/licenses/by-nc-sa/2.0/uk/ Thu, 1 Jan 1970 00:00:00 +0000 Thu, 1 Jan 1970 00:00:00 +0000 60 http://www.audioscrobbler.net/data/webservices http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal The Last.fm journal for ukrsamurai. Last.fm journals are a place to talk about all things music. http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2011/03/21/4ab6qc_%D1%84%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2-%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B2%3A_%D1%96_%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D1%83_%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%E2%80%A6 Mon, 21 Mar 2011 20:59:12 +0000 http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2011/03/21/4ab6qc_%D1%84%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2-%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B2%3A_%D1%96_%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D1%83_%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%E2%80%A6 Sat 12 Mar – Леонид Фёдоров

Я впервые увидел, как по мановению смерти дух обращается в материю; мне вдруг стало понятнее, отчего так равнодушен и недостижим окружающий меня материальный мир - все эти майские цветы, стулья, карандаши, эта школа, это солнце...
Мисима Юкио. «Золотой храм» (пер. Григория Чхартишвили)


чего ты плачешь Фетинька,
коль наступило летинька,
Нукдох нукдох за ящики,
Стремятся трупы падчериц
Дрожит очей молчание
Петруша досвидание
(Леонид Фёдоров, Владимир Волков. «гАлушка»)

По-весняному урочисто з’явилися на сцені Леонид Фёдоров та Володимир Волков. Федоров – як завше у вільному одязі, сповнений піднесеної невизначеності, Волков – у білосніжній сорочці і з охайно зачесаним довгим волоссям. Перші ж акорди «гАлушка» з альбому «Романсы» сповістили нас про настання кількох годин невизначеності та спонтанних пошуків.

Хаотичний і в той самий час акцентований гітарний ритм завзято вибивав із глядачів рештки причинно-наслідковості. Ніхто б і не здивувався особливо, якби Федоров почав грати на гітарі смичком – в плані надання волі потоку творчої свідомості Федоров – це майже Fred Frith.

Наступна зупинка – станція «Безондерс» імені Олександра Введенського. Особливо цілеспрямовано звучали єдині за цей вечір мало-мальськи впевнені пасажі: «Мне не нравится что я смертен… Мне страшно что я не свеча… Мне страшно что я не тучность… Мне страшно, что я неизвестность». Хоча… Федоров-Волков (їх простіше сприймати як одне ціле) виявляється, ненавидить потяги. Ненавидіти потяги, коли «голова в петле а ужин на столе» - це серйозна життєва позиція. Неволею відчуваєш солідарність з музикантами і віриш у те, що «Если труден твой путь, то тебя заберут куда-нибудь. И будет день за днём, где-то там ты забудешь о нём». Забувається не лише те, про що варто забути, але й те, що на сцені немає ані Marc Ribot, ані John Medeski. Федоров і Волков – віддані характерники своєї справи, що здатні вдвох творити дивовижне. Втім, процес творіння відбувається у них неначе сам-по-собі. «Мне повезло, всё что не было со мной, было и прошло», - вітер відносить минуле і нам його зовсім не жаль. Так, нам дійсно повезло. Повезло подорожувати разом з Федоровим-Волковим.

До речі, про Рібо та Медескі. Моментами, сприйняття композицій цього вечора перегукувалося з емоціями минулорічної давнини. От наприклад, композиція «Волны те». Те саме відчуття внутрішнього розхитування та огортання зовнішньою м’якою субстанцією. Тепер, знаючи наперед характер власного реагування, можна було дати волю очам та поспостерігати за музикантами. «Пылью мне серой пылью всё запылила», - промовляє Федоров і, таке враження, видихає хмару сірого пилу. Дуже органічно це виглядає поруч із маніпуляціями Волкова з контрабасом. Одна рука постукує ззаду, інша – погладжує спереду. З одного боку – інструмент, з іншого – чарівна лампа. Маленький відступ: любителям першокласного джазового авангарду рекомендуємо послухати альбом Волкова та японського саксофоніста Умезу Казутокі (Kazutoki Umezu) під назвою «Перемена» ("Play Time" by Kazutoki Umezu, Vladimir Volkov).

Володимир Волков сідає за рояль і ми плинно переходимо в газоподібно-ефірний стан: «О свет воды любя, тьма стен её стенает. И лишь её любя, ствол пламени пылает». “When Dream And Day Unite” («Коли сон та день об’єднуються») – назва дебютного альбому метально-прогресивної команди Dream Theater – здається, вона би чудово підійшла до цього концертного відрізку. А почалося все із зухвалої «Шамурла». Неквапливість мелодії якось не в’яжеться із збоченістю композиції: «Бешенны стены, стучать, веселиться… Плюнуть налево, крикнуть три раза…» В цьому дисонансі – особлива принада пітерського дуету. На додачу нам пропонується «В грязь окунуться, чёрным предстать». Публіка на концерті зібралася хороша, інтелігентна, увібрана в костюми та сукні. Так що, раз уже прийшли чесно на концерт, то і зануритися в бруд разом не соромно буде.

Маршрут нашого польоту передбачити неможливо. Тоді, як ви дивитися на те, щоб кинути якір? «Брали руки якоря, стали руки Якоря…» Виявляється, сьогодні оголосили штормове попередження і будь-який якір із високою імовірністю зірве. «Вижу реки и моря, вижу реки и моря. Кто ты сталая земля, где ты стылая земля». Людину в здоровому глузді така перспектива неодмінно б налякала. А оскільки «нормальних» людей на той момент в тому місці майже не лишилося, всі події зрештою сприймалися як марево з проблисками надії: «Здравствуй милая моя…» Втім, замість радісного вигуку слідував як завше здогад невизначеності: «Ты ли милая моя, что ли милая моя…» Хотілося б зберегти залишки доброго гумору, але… «Звать тебя нельзя, я иду медленно, и мне грозят …» Композиція «Холода» виїдає усі сенси і лишає всередині порожнечу. Така «пуста» туга загрожує покинутістю і, в перспективі, розпадом. Але це скоріше експресіоністський розпад – розпад з любов’ю – без надій, але з відчуттям невідомого.

Федоров і Волков – це не лише два музиканти з гітарою та контрабасом/фортепіано відповідно, але й ціла плеяда видатних авторів. Олександра Введенського ми вже згадували. Звісно, не можемо ми оминути поета Олександра Хвостенко. Здавалося, що останній вигук з композиції «Р.Э.П.» «А теперь мы разрежем его на куски» був своєрідним закликом до публіки. Невідомо, кого чи що конкретно пропонувалося різати, головне, що цей акт мав би бути здійснений «При помощи общего согласия…» - по-демократичному, як заведено.

«Летел и таял…» - майже без залишку, віддавшись потокам музики. Хотілося повністю вхопитися за цей момент і не думати про завтра, адже «Завтра это так далеко, что кто его знает…» На думку сплило, що всі назви оточуючих явищ є суто умовними. На дворі весна? – не факт. У когось «С юга вьюга», а «вот она зима осень с ресниц летели…» Надмрійливість доходить до того, що в принципі не відчуваєш потреби асоціювати події довкола з такими конкретними визначеннями як «погода» або «весна».

Турботи вбік, страх подалі, адже маємо невтішну історію з пісні «Что похуже на потом»: «Он так боялся и заплатил за всё». Не бажаючи цієї сумної долі, ми злітаємо, щоб «мчаться, словно львы». Втім, навіть тут на нас наповзає бузковий колір з альбому «Лиловый день». Від композиції «Печаль» мурашки по спині. Щирість виконання Леоніда Федорова укидає в транс.

Заключна частина виступу – це суцільний лабіринт. Нашим провідником знов стає Олександр Введенський. Навколо розігрується драма і кінця їй не видно: «А воздух море подметал, как будто море есть металл…» Зрештою, в наші двері стукає Wolfgang (останній альбом Федорова-Волкова). «На краю» - ніякого трагізму – лише натяки та побажання: «Пусть тебя оставит грусть в том краю, на краю…» Виступ Федорова та Волкова породжує без перебільшення унікальні емоції. А ще дає на мить відчути далекий подув невідомого, що полишає так само легко, як і огортає: «Ты туда, а я сюда – навсегда». Але… Ми знов будемо чекати, щоб там не було.]]> http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2010/03/18/3hy1av_%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B9%D0%B1%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%B3%D0%B5%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BCi%D1%80%D0%B0_%D1%85%D0%BB%D1%94%D0%B1%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0 Thu, 18 Mar 2010 22:21:22 +0000 http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2010/03/18/3hy1av_%D0%BF%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B9%D0%B1%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D0%B3%D0%B5%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BCi%D1%80%D0%B0_%D1%85%D0%BB%D1%94%D0%B1%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0 Sun 14 Mar – Федоров - Волков - Рибо - Медески - Смит
«Я Разин со знаменем Лобачевскаго логов»
Велимір Хлєбников «Разин»

В 1892 році в Росії та в інших країнах відзначали 100-річний ювілей Миколи Івановича Лобачевського. Незабаром була заснована міжнародна премія імені М. І. Лобачевського, що присуджується за видатні здобутки в області геометрії.

Лобачевський відомий тим, що спробував довести п’ятий постулат Евкліда, який має приблизно такий вигляд: «через точку, що не лежить на даній прямій, проходить тільки одна пряма, що її не перетинає». В своїй першій друкованій роботі з неевклідової геометрії, що вийшла в 1829 році, Лобачевський завив, що V постулат не може бути доведений на основі інших посилань евклідової геометрії, і що припущення постулату, протилежного до Евклідового, дозоляє збудувати геометрію настільки ж змістовну і позбавлену протиріч – як і в Евкліда. «Всім відомо, що в геометрії теорія паралельних дотепер лишалася недосконалою. Марні потуги з часів Евкліда, протягом двох тисяч років, змусили мене підозрювати, що в самих поняттях ще не міститься тієї істини, яку хотіли довести і перевірити, подібно до інших фізичних законів – тут можуть зарадити лише досліди, як, наприклад, астрономічні спостереження. Головний висновок припускає існування геометрії в більш широкому сенсі, ніж нам її першим представив Евклід. В цьому просторовому вигляді я дав науці назву Уявної Геометрії, де поодиноким випадком включається Уживана Геометрія», пише сам Лобачевський. Наукові ідеї Лобачевського не були зрозумілими його сучасникам. «Як можна подумати, щоб Лобачевський, ординарний професор математики, написав з якоюсь серйозною метою книгу, що принесла б небагато честі і шкільному вчителю? Якщо не вченість, то принаймні здоровий глузд повинен мати кожен вчитель, а в новій геометрії нерідко бракує і останнього», - це цитата з критичної статті, адресованої геометричному ексцентрику Лобачевському.

В 1871 році, вже після смерті Лобачевського, німецьким математиком Феліксом Клейном була представлена однойменна модель, яка наочно продемонструвала, що геометрія Лобачевського є так само несуперечливою, як і модель Евкліда. Усвідомлення того, що евклідова геометрія має повноцінну альтернативу, справило величезне враження на науковий світ і надало імпульсу іншим новаторським ідеям в математиці та фізиці.

Багато людей ходять по землі і навіть не підозрюють, що окрім звичайної, уживаної геометрії, з якою вони неодмінно стикаються кожного дня, десь в іншому модусі існування живе уявна геометрія. Вона диктує свої умови, несхожі на ті, що заганяє нас в повсякденний ритм існування. У неї також є власні незаперечні аргументи, які, навіть за наявності великого бажання, тубільні мешканці не можуть перекрити. Ні Евклід, ні Лобачевський не виступали в якості деміургів цих завершених реальностей. Світи завжди існували, не зважаючи особливо на те, чи хтось звертає на них увагу. Мабуть і для великого російського математика було не так важливо, чи хтось повірить в його неосяжне відкриття. Якби премією Лобачевського нагороджували тих, хто, не зважаючи на розумні, сповнені здорового глузду переконання оточуючих, насмілювалися відкрити двері, чи принаймні кватирку до іншого виміру, то одним з лауреатів міг би стати поет-футурист Велимiр (саме такою є оригінальна орфографія імені) Хлєбніков. Втім, це навіть добре, що таких людей не відзначають подібними преміями – речі, що так нагадують про реальність цього світу, в очах героїв, що не підозрюють про своє геройство, виглядали б безглуздо.

Літературний критик Володимир Марков так характеризує особистість Хлєбнікова: В ті часи (1910-ті роки) «було заведено «поетизувати» себе, і кожен з більшим чи меншим несмаком грав роль… Хлєбніков був «наче деякий херувім»… В його неуважності немає награності. Він забував про їжу, холод, догляд за собою, але він радів новому костюму що йому позичали. Його дивакуватість справжня». «Муза російського авангарду» Ліля Брік пише: «Він ніколи не брехав і зовсім не глузував… в Хлєбнікова ніколи не було ані копійки, одна зміна білизни, брюки рвані, замість подушки наволочка, набита рукописами». «В наволочці – уривки віршів і складні підрахунки «законів часу» (28 років розділяють народження протилежних людей, 365 – людей подібних; вирішальні події історії розділені кількістю років, кратних 317 тощо), на які він витрачав більшу частину своєї енергії. Наволочку він часто губив, ще частіше, в революцію – її в нього крали учасники вирішальної історичної події, в яких не було паперу на закрутки. Майже половину свого життя він провів в бурлакуваннях. Астрахань, Казань, Дагестан, Симбірськ, Ярославль, Москва, Урал, Крим, Петербург, Херсон, Київ, Куоккала, Царицин, Саратов, Харків, Армавір, Ростов-на-Дону, Баку, Персія, П’ятигорськ – ось неповний список зупинок на шляху. Мандри дають поету ритм», пише Марков. Душа мандрівника потрібна для того, аби відчути ритм Хлєбнікова, додамо ми.

Такий вступ був потрібен для того, аби змалювати в своїй уяві образ людини, чиї вірші були покладені на музику і оформлені в концептуальний альбом під назвою «Разин, Рим и Лев». Ідейний натхненник відносно новоявленого авангардного квінтету, який вийшов на сцену Будинку офіцерів ввечері 14 березня, Леонид Фёдоров, одного разу вже звертався, не менш ґрунтовно, ніж в 2009/10 роках, до творчості Хлєбнікова. Було це 15 років тому – результат майже метафізичної співпраці групи АукцЫон з бардом, поетом-авангардистом Олексієм «Хвостом» Хвостенко. Жилец вершин - «Чудовище… з ужасным задом» - якийсь зловісно-сатиричний витвір мистецтва Хлєбнікова, потаємна сутність якого може і не відкритися нам без допомоги Федорова і компанії. Можливо, виконуючи ритуальний танець під час композиції Бобэоби, музикант уявляв себе цим чудовиськом, яке схопило «несшую кувшин», а може жертвою, в якої «Бобэоби пелись губы, Вээоми пелись взоры, Пиээо пелись брови». Ще краще, мабуть, уявити собі, що вони є одним цілим, одномоментним (не зважаючи на те, що «Бобэоби» та «Чудовище» були написані Хлєбніковим з інтервалом в 2 роки).

«Заклятье двойным теченьем речи, двояковыпуклая речь» у формі віршованих паліндромів грала роль дикого коня, якого з любов’ю приборкували гітарист Marc Ribot, клавішник John Medeski, ударник Ches Smith, вокаліст-гітарист Леонид Фёдоров та контрабасист Владимир Волков. В основу презентованого альбому була покладена поема Хлєбнікова «Разин». Вимкнемо розум – він тут не допоможе, ввімкнемо почуття та уяву: Бой: «…Махал плахам. Оперив свирепо... Сокол около кос!», Дележ добычи: «…Охала, ахала, ухала… И бар раби,— Раби бар!», Тризна: «Колет, как телок? Силом молись… Волога голов, Убор грез, озер гробу». Останній фрагмент звучить відчуженою потойбічною лірикою, що після команди «лети же!» переходить у глухе глузливе соло акустичної гітари Марка Рібо, яке чимось нагадує латинські мотиви з нещодавнього альбому John Zorn під назвою Filmworks XXII: El General – чергового шедевру спільної роботи цього всюдисущого авангардиста та одного з його улюблених гітаристів – містера Рібо. Оздобленням вечора стали точкові вприскування різноманітних звуків, які видавав Джон Медескі, учасник всесвітньо відомого джаз-фанк тріо Medeski, Martin and Wood. Саме в той момент я шукав очима губну гармошку, лише згодом збагнувши, що це Медескі чаклує над своїм оргАном.

Музиканти дали час публіці, для щоб оговтатись від такого потоку чужорідних вражаючих образів, зігравши композицію Печаль з альбому Леоніда Федорова Лиловый день. Попри ностальгічний сум і почуття безвиході, що пронизує цю композицію, на фоні фантасмагоричного епосу Хлєбнікова, вона сприймалася як щось близьке і миле серцю. Давні шанувальники АукцЫону та його окремих учасників, що мабуть переживали першу частинку концерту із хвилюючим азартом, радісно захиталися в такт мелодії, з полегшенням впізнавши знайомі риси Федорова та компанії. А в залу тим часом ішли плавні розмірені хвилі. Вони підштовхували до того, аби розчинитися в звуках вітру і стати прозорим. «Быть бы-стать жуком-древоточцем, задней ножкой стула в дальней комнате, чтобы надо мной бежали Волны те…». Ніколи б не відчув так ясно, як в той момент, талант Марка Рібо – тиха гра, що перетворюється на шелест трави і відносить вдалечінь.

Ідилію перериває наполегливий бас Волкова, що намагається своїм постукуванням та подригуванням привести нас до тями – тепер знадобиться концентрація волі. Приліплюємо одну губу до іншої, «чтобы зубы изо рта не выпали», замотуємо і зв’язуємо вії, «чтобы не вывались глаза» і ритмічно дихаємо. З кожною секундою емоції і напруження все більше заповнюють єство. «Голова - нога, голова - нога-а-а!!!» - пробка вилітає і залу накриває приголомшлива суміш дикого металічного авангарду імені Марка Рібо.

Тепер на тверезу голову можна і пофілософствувати. «Утром мыться, наночь не бриться… Стоит ли верить, стоит ли быть…». Суцільні запитання і жодних натяків. Відчуття невідомого інтригує та затягує під космічні флейто- та сопілкоподібні звуки красеня «Хаммонда В-3» Джона Медескі.
«Стало, стало, было, не было…» - бешкетує Леонід Федоров, співаючи пісню з альбому Зимы не будет. Здається, ще жодного разу ми не згадали ударника Чеса Сміта. Якщо Сміт і зникав з виднокола, про нього неодмінно згадували наші ноги і руки, що рухалися разом із тонко відшліфованим ритмом американського експериментатора, який не з чуток знає таких вельми цікавих гітаристів як Fred Frith та Марк Рібо.

Гітара Федорова не витримала відчайдушного бою – довелося міняти струну. Тим часом музиканти розважаються легкою імпровізацією: тендітні дзвіночки Медескі, м’яке барабанне шебуршання Сміта. Федоров знову в наших лавах, виходить і заходить Волков – ми подумки чи наяву потираємо руки – щось намічається.

Сон… Волков по-скрипучому та недбало, на пару з Рібо, затягує нас в туман. «Волн лов ман снам». Як вам там в тумані літається? – запитаєте ви. «А ничего лечу, человечина!», видихаємо ми не своїм голосом. Сміт настільки захопився, що і справді вирішив політати – плавні змахи рук, які чомусь рухаються за траекторіями діагоналей прямокутника – мабуть особлива техніка польоту в тумані…

У повітрі мовчання. Перша думка: «от молчания лопается кожа на плечах». Час перервати мовчання. …Для того, аби відчути Пытку… Федоров зі зловісним виглядом тримає в руці листок. «Шилом молишь? Ков веревок. И мятель плетями», декламує він, перетворюючись на мефістофелеподібну істоту. Демонічна драма переростає в хаотичну какофонію. Музиканти лишають нас наодинці із розшматованою енігматичною субстанцією.

Зала вимагає продовження вистави, і герої вечора повертаються назад. Якщо в музикантів на той момент лишилося бажання показати свою справжню природу, тоді композиція Мао підвернулася як раз вчасно. Почергові вибрики учасників драми, які, таке враження, хотіли відчути смак екстатичного стану, і котяче нявкання Федорова постали вражаючим і кумедним апофеозом виступу.

В той момент, коли ми вже були готові повністю повірити музикантам, перші акорди останньої композиції розставили все на свої місця – світ Хлєбнікова зник наче марево – а чи не привидівся він нам? «…падал я был - не был над зем - лею над во - дою как-то - где-то как ты - где ты - как я - буду - где я - буду ждать». М’яке падіння в світ, де через точку, що не лежить на даній прямій, проходить тільки одна пряма, що її не перетинає.]]> http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2010/01/29/3dlskx_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%89%D1%96_%D0%B2%D1%96%D0%B4_%D0%B1%D0%BE%D0%B1%D0%B1%D1%96_%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D1%84%D0%B5%D1%80%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%B0 Fri, 29 Jan 2010 19:24:32 +0000 http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2010/01/29/3dlskx_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%BE%D1%89%D1%96_%D0%B2%D1%96%D0%B4_%D0%B1%D0%BE%D0%B1%D0%B1%D1%96_%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D1%84%D0%B5%D1%80%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%B0 Wed 27 Jan – Bobby McFerrin
Наприкінці минулого року стало відомо, що в січні до Києва завітає володар десяти премій «Греммі», чотирьохоктавного вокалу і взагалі «одне зі справжніх див музичного світу» (так написано на офіційному сайті – як не погодитись із цим!) – Bobby McFerrin. Не можна сказати, що величезний інтерес публіки до цієї події став несподіванкою. Дуже хочеться вірити в те, що більшість з тих, хто прийшов 27 січня до Жовтневого палацу, знайомі з МакФерріном не лише завдяки хіту Don't Worry Be Happy. Втім, навіть якщо це і так, гадаю – після концерту в багатьох з’явилося бажання дізнатися більше про творчість цього непересічного музиканта. А в ній, окрім джазу, присутні також елементи народних мотивів (наприклад – останній студійний альбом МакФерріна Beyond Words, в записі якого взяли участь Chick Correa та Richard Bona), відчутні класичні впливи (альбоми Paper Music та The Mozart Session) та багато інших жанрів. За день до київського концерту МакФеррін презентував в Москві оперу-імпровізацію “Bobble”, в якій брали участь 16 вокалістів з різних країн. Ідея цієї постанови полягала у відображенні багатокультурної панорами світу. Задумом вистави було символічне відтворення прагнень жителів Вавилону до віднаходження спільної мови. Спектр захоплень музиканта і справді дуже широкий. Таким багатогранним, у всій своїй красі, і вперше на українській землі, постав перед нами в цей вечір Боббі Макферрін.

Мабуть слово «постав» - занадто пафосне для МакФерріна. Він, як це завше буває на його сольних концертах, близько половини виступу сидів на стільчику посеред сцени, в звичайнісіньких джинсах і футболці, з мікрофоном в руці, тримаючись безпосередньо і по-домашньому просто. Спочатку Боббі порадував публіку своїми сольними імпровізаціями. Drive, під час якої МакФеррін обігравав сцени з пісні: "ж-ж-ж… газ, прискорення, і… ніхто мене тепер не спіймає, ніхто". Тут була і знаменита обробка бітлівської Blackbird. Лише одна людина завідувала в цей час усім, що відбувалося в залі. «Гарно виступати самому, - зізнається МакФеррін, - коли граєш із кимось, доводиться увесь час узгоджувати свої дії з напарниками. А так, захотів – почав співати, захотів – перестав».

Далі була подія, яка вразила дуже багатьох, міцно і надовго закарбувавшись у пам’яті глядачів. Композиція Ave Maria by Johann Sebastian Bach та Charles-François Gounod досить часто виконується МакФерріном на концертах. Тому наявність цього пункту в програмі не стала дивиною. Єдине – питання полягало в тому, яким чином МакФерріну вдасться залучити залу до співу «частини Гуно» - слів “Ave Maria” (сам музикант веде інструментальну «Бахову» лінію). Адже не сцені на той момент не було ні хору “Voicestra”, що ним керує МакФеррін, ні будь-якого іншого «живого» супроводу. Коли глядачам була дана відмашка, що сигналізувала про початок їхньої партії, з усіх куточків залунали слова пісні. Відверто кажучи, це було неймовірне відчуття – повітря було буквально пронизане прозорою невидимою субстанцією, що була звідусіль – наповнюючись нею, хотілося злетіти під стелю неначе повітряна кулька. Звичайно, не віриться в те, що це відбулося спонтанно – як виявилося згодом, в залі були присутні студенти вокальних відділень, на яких, підозрюю, цей дивовижний номер і тримався. Але в будь-якому разі – враження незабутні!

Вистава тим часом набирала оберти – сперш був дует з баяністом Олександром Хрустевичем, якого Боббі попередньо, з виглядом щирого здивування запитав: “Who are you?” Потім настала черга ще одного величезного сюрпризу – на сцену вийшов гітарист-віртуоз Энвер Измайлов, Народний артист України, один із перших, хто почав застосовувати техніку дворучного теппінгу. Знаменита композиція Caravan, яку написав Juan Tizol, і незабаром зіграв Duke Ellington, отримала цього вечора чергове нове життя – Ізмайлов та МакФеррін виконали її настільки гармонійно та зі смаком, що склалося враження, ніби музиканти є давніми друзями, які дуже сумували одне за одним – і от вони нарешті зустрілися на цій сцені, щоб згадати минуле.

Багато юнаків і дівчат, що професійно займаються співом, отримали прекрасну можливість поімпровізувати з одним із найкращих вокалістів в світі. Кожен волів заспівати щось на власний розсуд (що і пропонував їм МакФеррін). Хтось – українську народну пісню, хтось – знамениту “Don’t Worry Be Happy”. Один з останніх тандемів виконав відому обробку МакФерріна Spain – її авторство належить одному з піонерів джаз-фьюжну, другу Боббі, Chick Correa (вступ композиції було в свою чергу запозичено з твору Joaquín Rodrigo Concierto de Aranjuez, одна з найзнаменитіших версій якої увійшла до альбому Sketches Of Spain by Miles Davis).

По завершенні майже двогодинного виступу МакФеррін чесно зізнався, що більше співати не буде. Що він зробить залюбки – так це відповість на питання глядачів. Цікаво було почути, що всередині мікрофону музиканта є «маленький МакФеррін» - за рештою ознак – це просто звичайнісінький мікрофон. Улюбленою оперою Боббі є Rigoletto by Giuseppe Verdi. А щодо особливостей дихання – МакФеррін дав лаконічне пояснення: «Потрібно просто дихати музично».

Таким незвичайним і водночас по-дитячому невимушеним виявився цей концерт. З одного боку все ще важко повірити, що нещодавно ти побачив наживо виступ самого МакФерріна. З іншого – сам музикант виявився простою і в спілкуванні, і в манері поведінки людиною, що намагалася донести до нас маленькі імпульси щастя, щоб ми пригадали “simple pleasures” (так зветься один з альбомів музиканта), які так потрібні для кожного з нас. Усмішки на обличчях людей, що виходили з зали, були найкращим свідченням того, що цього вечора відвідувачі одного з концертних закладів Києва на кілька годин забули про турботи і відчули себе щасливими.]]> http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2009/10/24/33w4vo_autumn_%2526_jazz_in_kiev Sat, 24 Oct 2009 14:45:44 +0000 http://www.last.fm/user/ukrsamurai/journal/2009/10/24/33w4vo_autumn_%2526_jazz_in_kiev Fri 16 Oct – Jazz in Kiev 2009

Важко повірити в те, що цьогорічний фестиваль “Jazz in Kiev” проводиться лише вдруге. Хвилююча атмосфера очікування, приємний контингент з його джазовою невимушеністю, приглушене світло в камерній залі Жовтневого палацу і, зрештою, музиканти, імена яких асоціюються із чимось настільки далеким і недосяжним, що сам погляд на них з висоти балкону першого ярусу – неначе пережитий заново казковий сон. Перед концертом провідний джазовий журналіст країни Олексій Коган висловив сподівання на те, що фестиваль стане традиційним. На моє переконання він уже став таким. І не стільки через прекрасну організацію та незмінність місця та часу зустрічі.

Хоча з останнім можна посперечатись, адже в серцях киян та приїжджих, для яких джаз є значно більше, ніж просто музикою, багряно-жовті барви осені стали тепер кружляти в особливому ритмі. Традиційним «Jazz in Kiev» став передусім через склад його учасників. Адже саме в джазі як ні в якому іншому жанрі найважливішу роль грає передача музичного знання «з рук в руки». Таким чином ми не лише насолоджуємось майстерністю музикантів – ми, що не менш важливо, торкаємося самих витоків цього музичного скарбу. На минулорічному фестивалі в образі Avishai Cohen можна було побачити і відчути знамениті пасажі Chick Corea, класичні ритми Herbie Hancock, багатоголосся Bobby McFerrin, за чутливою «подвійною» грою гітариста Charlie Hunter упізнавалася школа прославленого вчителя-гітариста Joe Satriani, за Al Jarreau… можна було нікого не вгадувати, бо це був Ел Джеро. Ці виконавці самі є носіями традиційності – разом із ними ми здійснюємо подорож в минуле, щоб насолодитись хвилинами сучасності.

От і 16 жовтня, у п’ятницю ввечері, вмостившись на своєму місці, я застиг у передчутті незвичайного. Фестиваль відкривав польський колектив Bester Quartet. Присутність у грі команди оригінальних єврейських мотивів клезмер задала особливий тон цьому фестивальному дню. Акордеон (часом навіть два), контрабас, скрипка, кларнет та перкусії переплелися між собою найдивовижнішим чином. Кожен інструмент, окрім виконання своєї головної функції грав ще кілька неповторних ролей – через це виступ квартету перетворився на театралізовану музичну виставу. Глухі кроки за стіною, скрип дверних петель, нявкання кішки за вікном – я не можу пригадати всіх образів, що поставали перед очима, мабуть у кожного присутнього склалася своя динамічна замальовка. Не знаю, де в той момент був John Zorn зі своїм саксофоном та харизмою, але його присутність відчувалася у кожному куточку. Чесно, навіть якщо не знати, що Bester Quartet записуються під зорнівським лейблом «Tzadik Records», почерк великого джаз-авангардиста не впізнати було неможливо. Виступ колективу вийшов домашнім та колоритним. Із радісними посмішками, все ще під враженням від мотивів клезмер глядачі потихеньку готували себе до виступу наступного виконавця.

Ім’я Mike Stern добре відоме київській публіці за виступами музиканта разом із норвезькою групою Яна-Гуннара Хоффа. Цьогоріч разом із Стерном приїхала зовсім нова команда (барабанщик Дейв Векл, контрабасист Кріс Мін Доки і трубач, володар премії Греммі за кращий джазовий альбом 2009 року, Ренді Брекер). І головне, сам Майк Стерн. Ну як можна не відчувати насолоду, що пронизує з голови до п’ят, коли перед вами виступає гітарист-віртуоз, що грав із самими Jaco Pastorius, Miles Davis та Joe Henderson?! Група Стерна продемонструвала ідеальну зіграність. Професійна розслабленість музикантів, що отримували від гри не менше задоволення, ніж глядачі, дружелюбність та відкритість учасників команди (а особливо Майка) налаштовували на піднесений безтурботний лад. Як би тривіально це не звучало, але в цього гітариста є свій винятковий стиль. Ритмічні фанк (джаз-рок) теми поєднувалися з чуттєвими композиціями типу «Before you go». Після виступу Стерна лишилося відчуття довершеності та драйву. Чому драйву? Під кінець, коли Олексій Коган оголосив, що за дві хвилини Майк з’явиться у фойє, багато людей поспішили до виходу. Даремно! Взявши низький старт зі свого місця, я приготувався штурмувати простір перед сценою. Невпинні аплодисменти та благання глядачів, що лишилися – і, о диво, Майк з командою знову з нами! Яке це щастя, бачити з кількох метрів знаменитий Телекастер Стерна і спостерігати за його вправними легкими рухами!

А потім, за кілька хвилин, Стерн дійсно був у фойє, коло своїх дисків (до речі в цьому році вийшов новий альбом музиканта «Big Neighborhood»). Він з товариською посмішкою відповідав на питання, роздавав автографи, та фотографувався із вдячними шанувальниками. Мені до сих пір важко в це повірити, але за мить я опинився навпроти цього великого гітариста. Протягнутий квиток, і… «Mike, could you please sign my ticket? – Yes, thank you for coming! ». Згадався герой Тома Хенкса з кінофільму «Термінал». Такі моменти не забуваються.
Осінь, Київ, джаз – до зустрічі за рік…]]>